І сотворив Бог їх: чоловіка і жінку, і оселив їх в райському саду, і доручив доглядати сад і все, що в ньому. Адам давав імена живому і неживому, що його Бог створив, а Єва раділа, бо тварини і рослини горнулись до неї і слухали її слова. І наказав Бог чоловікові і жінці, щоб не їли плоду з дерева, що росло в центрі саду.
***
Одного сходу сонця прийшло до саду незнане створіння. Ніколи досі Єва не бачила його, і імені йому не було дано. Створіння знайшло Єву в центрі саду, під розлогим деревом, рясно вкритим плодами.
— Скажи, жінко, чи правда це, що Бог заборонив тобі їсти соковиті плоди з цього дерева?
— О живе створіння, — відповіла Єва, — Бог дав нам цей сад з усім, що в ньому, але твоє ім'я мені невідоме, і ти не належиш до звірів, що їх знає Адам. Ніхто з живих тут не питав мене раніше, тож скажи: хто ти, що приходиш до мене?
— Змій — ім'я мені, але це ім'я не від Адама, а від самого Бога; Бог дав мені також частину Своєї влади та знання, яких ані ти, ані Адам не маєте.
— Відійди від мене, Змію. Якщо твоє ім'я від Бога, то ти знаєш більше, і знаєш все, що дозволив нам Бог, то й не потребуєш мене питати.
І Змій відійшов.
***
Адам тим часом слухав, що Бог говорив йому, наповнявся знанням і радів цьому. Бог сказав Адамові:
— Іди до Єви, твоєї жінки; навчися використовувати Мої дари, бо ось вона говорила зі Змієм і подолала його.
Адам побачив Єву під деревом; вона сміялась до сонця, яке вигравало на червонястих плодах.
— Жінко, що ти робиш біля цього дерева? — здивувався Адам, — адже ми не можемо їсти його плодів!
— Так, Адаме, але вони красиві, і я дивлюся на те, що дав мені Бог.
— Ти говорила зі Змієм, Єво?
— Ніколи раніше не чула його імені, і він говорив зі мною про те ж, що й ти зараз.
— Єво, я не велю тобі говорити зі Змієм, навіть якщо ти вже знаєш його ім'я.
— Добре, Адаме; хоч і він теж Боже створіння, я зроблю так, як ти кажеш.
І Адам відійшов до Бога.
Бог спитав його:
— Де ти був, Адаме?
— Я був з Євою; вона не може говорити зі Змієм.
Бог не сказав нічого.
***
Наступного сходу сонця Змій знову прийшов до Єви.
— Жінко, чи правда, що Адам не велів тобі говорити зі мною?
— Адам — мій чоловік, Змію, і все, що Бог дає йому знати, знаю і я. Відійди і не питай мене.
Тим часом Адам спитав Бога:
— Боже, чому Ти кажеш мені вчитися від жінки, а не від Тебе: адже Ти знаєш усе?
— Я дав вам обом стільки сили і розуму, скільки вам треба для знання. І ось Єва знову показала Змієві, що вона є моєю дочкою.
Серце Адама стривожилось, і він відійшов від Бога. Неподалік на дереві він побачив Змія.
— Змію, — запитав Адам, — чому ти питаєш Єву, коли я не велів їй говорити з тобою?
— Вона так само створена Богом, як і ти, але ти їй наказуєш; вона розумніша за тебе, бо й сама може повеліти сотвореному, і воно слухає її.
***
Адам відійшов. На заході сонця він сказав до Єви:
— Жінко, що таке ти можеш знати, чого я не знаю? Чи не їла ти плодів з дерева, з якого ми не можемо їсти?
— Ні, Адаме, я не їла плодів, — відповіла Єва, — і я не знаю нічого більше від тебе, я лиш говорю те, що каже мені моє серце.
***
На сході сонця Змій знов приступив до Єви; він знав, що Адам причаївся поруч, щоб дізнатись, про що вони будуть говорити.
— Жінко, — мовив Змій, — ти розумніша від Адама, і Бог також це каже. Чому ти не наказуєш Адамові і не даєш імена сотворінню, а слухаєш, що скаже Адам?
— Досить, Змію, відійди, я не стану тобі відповідати, — відказала Єва.
І відійшов Змій, але Адам, що стояв за деревом, приступив до Єви і сказав:
— Ти знову говориш зі змієм і береш від нього знання. І хоч ти не наказуєш мені зараз, то зможеш зробити це згодом. Тому я кажу тобі: відійди звідси! Житимеш на землі, де ні птахів небесних, ні звірів не буде, щоб ти не звикала повелівати, якщо це тобі не дозволено.
Єва озирнулася довкола: звірі і трави похилили голови, риби завмерли у воді. Обличчя Бога не можна було бачити.
Але вона відповіла:
— Добре, Адаме.
***
І дерева розступилися, і вийшла Єва з раю. Гостре каміння вкололо її ноги, сухе терня подерло руки. Єва озирнулася і не побачила раю; і Адама не було з нею. Щось важке стиснуло її серце; Єва сіла на холодний камінь, і з її очей витекла солона вода.
Єва поглянула вдруге і побачила обличчя Бога на темній хмарі...
***
Тим часом Адам прийшов до Бога, і Бог запитав:
— Адаме, де Єва, жінка, що Я дав Тобі?
І відповів Адам:
— Я повелів їй відійти з раю, щоб не хотіла наказувати мені. Повели і Ти Змієві, щоб відійшов звідси і не повертався!
Але Бог нічого не сказав Адамові.
***
Єва лишилася сама на пустельній землі, і гаряче сонце палило її голову, холодний вітер обдував її шкіру, а у серце прийшов сум і біль. І пізнала Єва, що вона самотня. Вона шукала сховку від сонця і вітру — і знаходила його. Тільки сховку від суму і болю не могла знайти.
Щодня вона приходила до холодного каменя, звідки могла бачити обличчя Бога в чорній хмарі, і солона вода випливала з її очей. І тоді Єва кликала Адама, та лиш її власний голос бився поміж каменями. Адама не було поруч, тільки обличчя Бога було видно у чорній хмарі. Але Бог не говорив до Єви.
***
Одного сходу сонця Змій наблизився до сховку, де спала Єва, і голосно мовив:
— Ось жінка, вигнана з раю, яка не порушила слова Бога. Як живеш ти тепер, жінко?
І вийшла Єва зі сховку та й поглянула на Змія.
— Я одна на цій землі, і скільки не кличу Адама — він не приходить; радію, що обличчя Бога я ще можу бачити.
— Ось говориш до мене, — сказав Змій, — і не зважаєш уже на слово Адама.
— Я могла б повеліти тобі, Змію, щоб ти відійшов, але голосу створіння не чую і тепла живого не відчуваю. Що мені від того, коли повелю тобі?
І увійшов Змій до сховку Єви, і обвився навколо її тіла. Схилила Єва голову на зміїну шкіру, і солона вода потекла з очей її.
***
У той час Бог сказав Адамові:
— Не хотів ти навчатися розумом, що його Я дав тобі; ти зневажив Єву і вчинив несправедливо. Ось, поглянь на Змія: тепер вона його слухатиме, а не Мене. Іди геть з раю, шукай жінку, що Я дав був тобі, бо не матимеш спокою, поки не з'єднаєшся з нею.
І відчув Адам, як гостре каміння вкололо йому ноги, як сухе терня подерло руки. Він озирнувся, але ніде не обачив обличчя Бога.
Серпень 2008 р.Б.
Львів — Сімферополь