Одного разу майстер виліпив свічку. Взяв для неї найкращий бджолиний віск, скрутив ґніт з чистого льону, на тілі свічки виліпив розкішні візерунки й квіти.
— Ти будеш одним з найкращих моїх творінь, — розповідав їй майстер. — Тебе берегтимуть і шануватимуть, а твоїм головним завданням буде світити людям. Світитимеш їм у горі і в радості, віддаватимеш їм не тільки себе саму, а й моє тепло і любов.
Свічка слухала уважно і разом з воском вбирала у себе волю свого творця.
А потім пішла у світ. Усе їй тут було новим і незнаним, і в усьому вона помічала вправну руку свого майстра. Раділа цьому і розуміла, що вона не є тут якоюсь надзвичайною, адже все у світі має своє призначення.
***
Згодом у неї з'явився власник. Це був тихий чоловік, задуманий у сенсі буття. Свічка раділа, адже відчувала, що не буде тут зайвою.
Її запалили. Вона виливала з себе рівне спокійне світло, яке розповідало про вічну любов. Господар занімів від здивування і радости.
Та враз щосили дмухнув і згасив вогонь.
— Не мені захоплюватися земними речима...
Навіть якби вона вміла говорити, вона не знайшла б що йому сказати. І тому мовчки чекала.
***
Спочатку їй сусідила тільки пилюка на полиці. Згодом опинилася в якомусь темному місці, яке навіть не знала як назвати. Якби ж вона могла знайти хоч іскринку, хоч дрібку вогню! Всередині щось немилосердно палило — здогадувалась, що це тепло майстра намагається вирватись на волю. Але марно, все марно...
***
Останнім її пристановищем була дерев'яна повітка з розхитаними стінами, куди позносили всілякий непотреб. Чого тільки там не було! Біля неї лежала якась темна одежина — можна було здогадатись, що колись була дуже елегантною і пристійною. Ніхто нічого й не казав — усі понуро мовчали, ніби замирилися зі своєю долею.
Тільки у свічки й досі палало невидимим вогнем усе її нутро.
Влітку було дуже спекотно. Сонечко зазирало в усі щілини розхитаної повітки і намагалося хоч своїми променями втішити цих нещасних.
За якийсь час від свічки лишилася тільки калюжка розтопленого воску і покручений льняний ґнотик.
Хтось увійшов у повітку. Оглянув кілька речей — від дотику вони розсипалися на тлін. Кинув оком і на пристійну чорну одежину, підняв — і пальці його відчули щось липке і тягуче.
— Фе, навіть такий добрий плащ зіпсували, — з відразою сказав і кинув одежину на долівку, обтерши нею пальці. Потім вийшов і замкнув повітку. Щось клацнуло, і скоро досередини увірвався їдкий дим. Червоні язики полум'я пригортали до себе розтлілі речі й шипіли:
— Усе, тепер ви підете в небуття!
***
Майстер знайшов свою свічку, хоч тепер її цілком неможливо було пізнати. Лагідно узяв до рук, але вона відсахнулася:
— Ти обдурив мене...
Творець схилив голову і тихо заплакав.
20.12.07
Львів