Під моїм вікном знову розбуяла слива. Навіть дві. Не знаю, звідкіля вони узялися, кажуть — раніш ховалися в тіні старої, а потім узялися в ріст, коли старої не стало. Але це не так — був-бо час, що жодного деревця, лиш кущ бузку та ще жасмин поруч. Сливи хтось мав насадити.
Ота, більша, що росте на місці старої, вже вкотре родить. Вона пізня, сливки жовтіли на гілках до осені, але ніхто їх не зривав, окрім кількох дворових шибайголов. Мені вони дуже смакували — були терпкі і кислі, як світанкові проблиски сонця в чорних хмарах між будинками. А потім, перестиглі, падали від тягарю думок і розбивалися об байдужий асфальт.
Пізня осінь. Вже по перших сильних морозах, по першому снігові. Вже майже всі дерева сумні і голі. Вони піддалися невблаганному часові, і вже їм більше нічого від нього чекати: вони завмирають. Одна лиш слива під моїм вікном тріпотить мерзлим зеленим листям і не здається…
11 листопада 2006 р.Б.
Львів