Під моїм вікном знову розбуяла слива. Навіть дві. Не знаю, звідкіля вони узялися, кажуть — раніш ховалися в тіні старої, а потім узялися в ріст, коли старої не стало. Але це не так — був-бо час, що жодного деревця, лиш кущ бузку та ще жасмин поруч. Сливи хтось мав насадити.
Ота, більша, що росте на місці старої, вже вкотре родить. Вона пізня, сливки жовтіли на гілках до осені, але ніхто їх не зривав, окрім кількох дворових шибайголов. Мені вони дуже смакували — були терпкі і кислі, як світанкові проблиски сонця в чорних хмарах між будинками. А потім, перестиглі, падали від тягарю думок і розбивалися об байдужий асфальт.

Пізня осінь. Вже по перших сильних морозах, по першому снігові. Вже майже всі дерева сумні і голі. Вони піддалися невблаганному часові, і вже їм більше нічого від нього чекати: вони завмирають. Одна лиш слива під моїм вікном тріпотить мерзлим зеленим листям і не здається…

11 листопада 2006 р.Б.
Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 228   Мітки: слива, мороз, осінь   Група: Мікромарення - ...

Сонце розлилось по небу і пестило його прощальними барвами. Ласкавий вітерець обвівав сотворіння і тихо повідав дивну казку вечора. Як стомлена дитина, завмирала земля у ніжних обіймах Творця.

Замерзле плесо ріки вкрилося лагідними рожевими вогниками. Вони переливалися блиском і горнулися до криги, немов хотіли спинити хвилі, що бігли під нею. Лоза гойдалася на березі, і теплий шепіт її колисав змучений денними клопотами далекий ліс: «Годі, годі... Спи...» Ліс відповів легким віддихом і замовк.

Сонце ще раз оглянуло землю, промінчики востаннє прошепотіли «спи» і сховалися. Лиш один затримався на мить, і по ньому спустилася на землю Пані. Ішла і все покривала спокоєм.

Та нараз вечірню тишу сполохав стогін. Понура постать важко опустилася на коліна. Стрепенулася і глухо заридала. Пані лагідно пригорнула людину до грудей і промовила: «Не бійся. Я знаю твій біль і твою журбу. Покорися і забудь усе...» І ніжна пісня полинула по світі. Звуки розсіяли біль, млосна втома наповнила землю. Стихли схлипування, все засинало.

Тільки Пані співала, вітер ворушив темним волоссям і воно покривало річку, ліс, прибережні лози та людську постать коло Її грудей.

15 січня 1996 р.Б.
Радехів (проїздом) — Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 239   Мітки: сутінки, ріка, людина, біль, спокій   Група: Мікромарення - ...

Місяць визирнув лукаво з-за рогу — і враз злякався:

— Ой, що тобі, дитино? Що?

У відповідь вуста ворухнулись, та звук не злетів — висох.

Місяць здригнувся і ледь не впав. Тоді вуста трудно заговорили розпачем:

— Тримайся! Світи, світи...

Люди будують мости,

Хочуть до тебе дійти,

Від тебе — в далекі світи...

Не вір: то пройди-світи!

Надбігла хмара — спинилась, не сховала, поглянула — відійшла.

Місяць посміливішав:

— Як твоє серце зігріти, дитино?

Очі поглянули з тугою, відхитали:

— Моє серце біль зігріває,

Сум вповиває,

Темрява колисає....

Все порохом припадає...

Місяць зронив сльозину. Впала на вікно, сріблом задзвеніла і стихла. Рука сльозину обтерла.

— Заспівала б тобі пісню — не здолаю,

Розповіла б тобі казку — не знаю,

За сестру собі тишу маю,

Тебе прикликаю:

Чи будеш моїм побратимом?

Місяць голову схилив — погодився. Вуста посміхнулись, лиш смутно-смутно.

— У земний гній

Своє срібло не сій:

Кошлатий Вій

Збирає повій —

Виходь із ними на бій!

Місяць сів на ріг і задумався:

— Чи зможу я, дитино, тебе захистити?

В очах зблисла надія (чи, може, то місяць відбився?):

— Багато можеш,

Ще більше знаєш,

Землю колисаєш,

Звірів дивуєш,

Людей чаруєш —

І мене порятуєш...

Місяць похнюпився і зітхнув: важко-важко, аж зорі навколо задрижали.

Не сказав нічого.

— Вже у мене життя — не життя,

Перед хатою — купа сміття,

На городі — саме поліття,

Чи прийде каяття,

Чи буде вороття,

А чи лише — самотнє виття

Серед ночі?

Зі співчуттям споглянув, відрік:

— Прожени свій розпач, дитино! Бо —

Я буду з тобою

Змагатись з журбою.

Ніччю весняною

Поведеш рукою,

Покличеш мене —

Біда промине.

Я скоро піду, але знову повернуся! Буду вічним тобі побратимом.

Поглянула на небо — з вдячністю. Друга сльозина скотилась на руку, розсвітилась прозоро-прозоро. Хмарка до місяця прихилилась — і знов відхилилась. Місячна веселка заграла на руці — стихла. Лишився від неї відгомін:

— Чекай,

Виглядай...

Бувай...

...ай...

У весняні місячні ночі 2000 року

В Україні

Коментарі: 0   Переглядів: 142   Мітки: місяць, самотність   Група: Мікромарення - ...

Туман, видно, вже почав старітися: заспав того ранку. А коли прокинувся, позіхнув, і з його барлогу поповзла біла цівка пари.

Розростався поволі, затуляв собою будинки, дерева, дзявкання пса і ліниве світло ліхтаря. Аж не стало нічого, тільки молочна пелена висіла в повітрі.

— Аго-ов!

Але звук потонув у молоці.

А якщо пустити стрілу — чи долетить до будинка навпроти, чи теж застрягне?

Зате можна взяти перо і горіховим чорнилом писати — воно стійке, не розтане.

— А спробуй-но!

Чи це слова, чи візерунки, чи ненароджені звуки?

— А гарно...

Туман стрепенувся від лоскотів, і перо заплуталось у його білій бороді.

— Я ще тут? Скоро сонце, вже час спочити... Нащо поклала на мене чорнило? Це ж ні дотик, ні слух, ані зір не прийме.

— Хіба? От що, діду. Вам шлях на північ. А там, може, найдеться хтось, хто це відчитає.

Туман почав сповзати вдолину. Був обережним.

Тут сонце розплющило око:

— Ой! Що то? Напевно, це сон.

І заплющило.

За другим горбом, там, де немає річки, клубочились де-не-де туманята. Він залив їх і узяв у себе. Та на гору піднятись — не стало вже сили. Будинки, вулички, шпилі, каміння, димарі, дерева, дзвони, годинники, паркани, вітрини, вапнякові баби... У голові запаморочилось, і він розгубив свою ношу.

Сонце вдруге розплющило очі і подумало: "Це справді був сон".

А слова, візерунки і звуки осіли на бруці, на стінах, у торішньому листі і у весняних струмочках. Горіхове чорнило стійке, не линяє.

Тільки ж чи ти це все тепер відчитаєш?

20 березня 2004 р.Б.

Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 173   Мітки: урбаністика   Група: Мікромарення - ...

І як я сюди приблукала? Так ідеш без мети, навмання — вже й не тямлю, коли таке було.

Сірі кучугури відпускають краплини — з гори женеться потічок, прозорий-прозорий. Підмиває старі сходинки і пливе до церковних мурів... А три сходинки нові — бруковані. І чого б усіх не зробити?

Підіймаюсь на гору. Потік блищить до мене і сміється: вільний! Це потім — чи болото, чи море, чи ріка у трубах, — зараз — вільний.

Еге, а тут щось не те...

Там, де стирчать димарі під ногами, — паркан. Правда, ще тільки лиш стовпчики, але буде скоро. Треба ще заглянути у димар, поки не загородили.

А ось тут, де розходяться дороги — будівельне сміття. Чи хтось підмуровує гору, щоб не осіла?

Новий монастирський мур бездоганний — ні дірки, ні приступки, щоб перелізти. Навіть не заглянеш. Я знаю: там підстрижений сад і все теж бездоганне.

А там десь — вулиця, що сказилась: кидається стрімголов удолину. Чи ж вступити? Нехай, зайду...

— І що то за звичка?..

26 березня 2004 р.Б.

Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 202   Мітки: місто, урбаністика   Група: Мікромарення - ...

Ти хочеш бути дитиною?

Сидіти на височезній кладці, чеберяючи ногами, і слухати веселі теревені гірської ріки...

Лежати навзнак у густій траві, з-за якої ледь видно, як в синяві неба пливуть чудернацькі кудлаті тварини...

Вистромляти голову з вікна електрички і захоплено оповідати про все, що бачиш за ним...

Чалапати босими ногами по потоці, збирати камінці і майструвати кораблі, які так і не допливуть до моря...

Їсти на дереві перестиглі вишні і плювати кісточки в ціль — хто точніше...

Ти можеш бути дитиною.

Тоді почуєш, як Творець говорить до тебе голосом вітру, тріскотом вогню, дзюрчанням струмка, подихом чорнозему. Відчуєш, як Він торкається твого плеча і шепоче тобі на вухо:

— Мій сину, Я люблю тебе!

1 липня 2006 р.Б.

Славське — Орявчик (проїздом)

Коментарі: 0   Переглядів: 143   Мітки: дитина, любов   Група: Мікромарення - ...

Над річку сповзли сутінки. Зазирали у різні закутки — в кущі, під широченне листя борщовика, за зігнуті від старості спини верб. Несміливо оглядали землю і обережно промацували ґрунт під ногами, ніби хтось несподіваний і нестриманий мав їх сполохати. Але враз помічали дві постаті на стежині, що так само поволі і несміливо ступали сутінкам назустріч. Сутінки скрадливо переглядалися, тоді переморгувались і, побравшися за руки, весело застрибували у свої схованки.

Коли вже врешті всі заховалися по хатинках, з висоти зійшов пан Місяць і став поважно оглядати своє господарство. Дивився на посірілі кущі, дерева, на темну воду і змокріле вечірнє повітря — і задоволено посміхався.

Аж враз перед його зором спалахнули дві яскраві світляні цятки. Пан Місяць насторожено заховався за хмаряну завісу, а тоді помалу-малу почав визирати. Ні, йому не привиділося: світляні цятки і далі, злегка похитуючись, посувалися стежкою. "Що ж це?" — занепокоєно подумав Місяць і прикликав до себе найменше сутенятко.

— Як це? Ви не виконуєте своєї роботи? — якомога грізніше запитав Місяць.

Сутенятко здивовано звело очі на пана:

— Не виконуємо?

— Авжеж! Ви мали вкрити всю землю, а там, на стежці, залишилися цяточки світла!

Сутенятко лукаво всміхнулося, схопило пана за вус, видерлося в самісіньке його вухо і ледь чутно прошепотіло:

— Ні, пане Місяцю, ці мусять лишитися. Цього світла ми не згасимо. Це люди, пане, і вони носять при собі щось невгасиме. Всі старші казали, що цього світла не можна торкатися, його треба берегти.

На пановому обличчі проросла тепла-тепла посмішка. Він обережно вийняв сутенятко з вуха, лагідно пригорнув до своєї щоки і промовив:

— Так, мій маленький, цього світла не займайте. Я сам про нього подбаю.

І відпустив сутенятко на землю.

А тоді довго йшов стежиною за двома світляними цятками, то визираючи, то ховаючись за деревами, щоб не потривожити ненароком.

Творець був щасливий.

18 липня 2006 р.Б.

Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 165   Мітки: місяць, сутінки, любов   Група: Мікромарення - ...

Люби, не очікуючи нічого взамін — і відчуєш себе любленою.

Повідомлення на мобільному телефоні

У Божому світі жила Земля. Ніколи ще на неї не спадав Дощ, ані роси живлющої не знала вона на собі. На тій Землі не гніздилися птиці, не пробігали звірі, хіба що заблудлі павуки часом ховалися від спекотного Сонця в її ранах.

Проте Земля жила, бо іншого життя не було їй дано.

***

У Божому небі мандрував Дощ. Він не знав, чи давно він оселився в небі, але пам'ятав, як мовив до був Бог до нього:

— Даю тобі краплю Моєї Любови; коли виливатимеш свою вологу, Любов помножуватиметься у тобі. Уважай лиш, не змарнуй її.

Дощ не знав, що значить те Слово, але, блукаючи небом, відчував, як здригається в ньому Божественна краплина — ніби рветься на волю.

***

Одного дня Божественна краплина затріпотіла з надзвичайною силою, так що Дощ налякався. Аж враз далеко під собою побачив Землю, всю зранену і висохлу.

Він обережно знизився і послав на Землю кілька краплин вологи. Земля проковтнула їх і підвела вгору спраглий погляд:

— Хто ти — що даєш мені відчути прохолоду?

Дощ зронив ще кілька крапель.

— Ось те, що зветься ніжністю, — і Земля простягнула до нього руку.

Дощ зрадів, і Божественна краплина вихлюпнулась назовні, пориваючи за собою інші веселі краплі...

***

Відтоді вони були разом. Ранками  Дощ вітав Землю краплями роси, і вона всміхалася до нього. Часами — поринала в його обійми, а він виливав з себе краплини за краплинами, віддавав їй всього себе. І почував, що крапля Божественної Любови не пропала, що їх стає все більше в ньому, що вони сповнюють радістю і Землю.

***

Однак все було не дуже й просто. Давні рани Землі боліли, часами набухали і тріскались, декотрі вперто не хотіли гоїтись. Тоді Дощ обертався туманом і казав Божественним краплинам:

— Я безсилий. Це лише ви знаєте, що робити.

І чекав.

***

Минуло трохи часу — і Земля, досі обшарпана й неохайна, почала вкриватися ніжними зеленими шатами. І тоді забуяли трави на її лоні, вкорінилися молоді деревця, заворушилися комахи, залопотіли в повітрі крила птахів.

Земля приймала до себе ці нові життя і дивувалися — скільки то можна всього робити для інших! І вони разом з Дощем дякували Богові за те, що так чудово все сотворив.

***

Дощ прокинувся від несподіваного тупого болю всередині: Божественна краплина затріпотіла і луснула, розлетілася на сотні дрібних шматочків, які чомусь не стали новими краплями. Що ж це? Ще вчора він вилив на Землю цілу зливу, і Земля відповідала радісним коливанням квітів. Ще вчора краплини помножувалися у його тілі.

Він злинув до Землі і послав кілька ніжних росинок для привітання. Та Земля мовчала.

„Можливо, це знов заговорили старі рани?" — подумав Дощ і відійшов. Але ні — він лишився поруч, загорнувшись білою хмаринкою: чекати, поки Земля покличе.

Минали дні — а він не чув її голосу. Невже ж він заспав?

***

Дощ зринув на Землю і рішуче застукотів дрібними краплинами. Земля піднесла зір і незнайомим голосом запитала:

— Це ти? Яка несподіванка! Чого ти прийшов?

— Прийшов послухати, що ти скажеш, — відповів покірно.

— Раніше ти слухав — та не чув, — що ще можу тобі сказати?

Дощ не відповів нічого.

— Я — Божа Земля, і ти знаєш це. Я потребую спокою, щоб бути з Творцем. Всі ці численні мешканці заважають мені. Ми занадто близькі з тобою — а я не хочу перетворитися на болото. Ти справді багато мені даєш, і я  вдячна тобі. Але ж я — Божа Земля, і не можу бути з тобою.

Дощ похнюпився і мовчав. Він раптом відчув, що не може нічого розуміти: в голові було сухо, аж пекло.

— Але я не хочу, щоб ти відходив. Просто будь звичайним дощем...

В ту мить Дощ зібрав всі свої сили і зринув високо в небо. Ще почув навздогін:

— Я люблю тебе, повір. Але інакшою любов'ю.

***

Згорнувся калачиком на дні сірої хмарки і лежав нерухомо. Лиш здригався, коли всередині щось боляче лускало. Куди він тепер полине? На кого зливатиме свої краплі? Та й чи лишаться вони в ньому?

Пригадалося Слово:

— Лиш не змарнуй її.

Досі й не думав, що її, цю краплину Божественної Любови, можливо змарнувати.

***

Виповз із хмарки і подався шукати Творця. Але ж що він Йому скаже? Спитає, хіба є у Нього більше й менше Його сотворіння? Навіщо давати те, що тільки Йому належить? Чи є більший закон за Закон Любови?

Але ж це все схоже на питання „Боже, а Ти не помилився часом?" А він вірив ще Богові.

***

У безмежних просторах неба він знайшов собі хатину — щось як величезну мушлю равлика, схожу на ту, що показувала колись Земля. Занурився у неї і спав. Лиш зрідка виходив, коли Божественні краплини зовсім не давали спокою, і гасав небом, щоб їх вгамувати.

Але й те — надаремне.

Луцьк, 14-27 вересня 2008 р. Б.

Коментарі: 0   Переглядів: 320   Мітки: любов   Група: Мікромарення - ...

Одного разу майстер виліпив свічку. Взяв для неї найкращий бджолиний віск, скрутив ґніт з чистого льону, на тілі свічки виліпив розкішні візерунки й квіти.
— Ти будеш одним з найкращих моїх творінь, — розповідав їй майстер. — Тебе берегтимуть і шануватимуть, а твоїм головним завданням буде світити людям. Світитимеш їм у горі і в радості, віддаватимеш їм не тільки себе саму, а й моє тепло і любов.
Свічка слухала уважно і разом з воском вбирала у себе волю свого творця.
А потім пішла у світ. Усе їй тут було новим і незнаним, і в усьому вона помічала вправну руку свого майстра. Раділа цьому і розуміла, що вона не є тут якоюсь надзвичайною, адже все у світі має своє призначення.

***
Згодом у неї з'явився власник. Це був тихий чоловік, задуманий у сенсі буття. Свічка раділа, адже відчувала, що не буде тут зайвою.
Її запалили. Вона виливала з себе рівне спокійне світло, яке розповідало про вічну любов. Господар занімів від здивування і радости.
Та враз щосили дмухнув і згасив вогонь.
— Не мені захоплюватися земними речима...
Навіть якби вона вміла говорити, вона не знайшла б що йому сказати. І тому мовчки чекала.

***
Спочатку їй сусідила тільки пилюка на полиці. Згодом опинилася в якомусь темному місці, яке навіть не знала як назвати. Якби ж вона могла знайти хоч іскринку, хоч дрібку вогню! Всередині щось немилосердно палило — здогадувалась, що це тепло майстра намагається вирватись на волю. Але марно, все марно...

***
Останнім її пристановищем була дерев'яна повітка з розхитаними стінами, куди позносили всілякий непотреб. Чого тільки там не було! Біля неї лежала якась темна одежина — можна було здогадатись, що колись була дуже елегантною і пристійною. Ніхто нічого й не казав — усі понуро мовчали, ніби замирилися зі своєю долею.
Тільки у свічки й досі палало невидимим вогнем усе її нутро.
Влітку було дуже спекотно. Сонечко зазирало в усі щілини розхитаної повітки і намагалося хоч своїми променями втішити цих нещасних.
За якийсь час від свічки лишилася тільки калюжка розтопленого воску і покручений льняний ґнотик.
Хтось увійшов у повітку. Оглянув кілька речей — від дотику вони розсипалися на тлін. Кинув оком і на пристійну чорну одежину, підняв — і пальці його відчули щось липке і тягуче.
— Фе, навіть такий добрий плащ зіпсували, — з відразою сказав і кинув одежину на долівку, обтерши нею пальці. Потім вийшов і замкнув повітку. Щось клацнуло, і скоро досередини увірвався їдкий дим. Червоні язики полум'я пригортали до себе розтлілі речі й шипіли:
— Усе, тепер ви підете в небуття!

***
Майстер знайшов свою свічку, хоч тепер її цілком неможливо було пізнати. Лагідно узяв до рук, але вона відсахнулася:
— Ти обдурив мене...
Творець схилив голову і тихо заплакав.

20.12.07
Львів

Коментарі: 0   Переглядів: 186   Мітки: життя, творчість, людина, покликання   Група: Мікромарення - ...